Цікаво знати

 

Цікаво знати

Відомо, що Бах любив перевдягнутися бідним шкільним вчителем, і у такому вигляді завітати до якоїсь маленької сільської церкви.

Там він просив церковного органіста пограти на органі. Отримавши дозвіл, видатний органіст сідав за інструмент і …

Присутні в церкві були настільки вражені величчю та красою його гри, що деякі, гадаючи, що проста людина не здатна до такого прекрасного виконання, зі страхом вибігали…

Вони думали, що до церкви завітав переодягнений нечистий…

Ніколо Паганіні було сім років, коли він вперше взяв до рук маленьку скрипочку, яка з того часу стала його єдиною іграшкою.

Хлопчик сильно втомлювався, та батько заставляв сина займатись на скрипочці цілими днями, забороняючи виходити на вулицю бавитись зі своїми однолітками.

Звичайно, такі виснажливі заняття, брак свіжого повітря, руху та нормального харчування не могли не відбитись на його фізичному розвитку, підриваючи його здоров’я.

Одного разу Ніколо, втомлений багатогодинними заняттями впав без свідомості бездиханним. Батьки вирішили, що він помер – оскільки він не показував ніяких ознак життя. Прийшов до тями він лише в труні, від жалібних звуків похоронної музики…

Одного разу Йоган Себастьян Бах у присутності своїх учнів виконував одну зі своїх прелюдій.

Один учень із захопленням почав хвалити гру маестро, та Бах перервав його:

“У цьому нема нічого особливого! Треба тільки знати на які клавіші і коли натискати, все решта зробить орган”.

Якось батько Моцарта прийшов додому у супроводі свого друга. Чотирирічний Вольфганг сидів за столом, щось вимальовуючи на нотному папері. При цьому він опускав у чорнильницю не тільки перо, але й пальчики.

На запитання батька, – що він робить, той відповів, що пише концерт для клавесина.

Батько взяв лист нотного паперу й побачив написані дитячим почерком ноти, вимащені кляксами.

Спочатку йому та його другові здалося, що то дитяча забавка. Але придивившись, у нього по обличчі потекли сльози радості.

“Дивіться, пане Шахтнер, – звернувся він до друга, – як тут все правильно, і зі смислом”.

Так у чотирирічному віці Моцарт написав концерт для клавесина.

Манера Вівальді писати музику вирізнялася сміливим новаторством – наприклад, він увів в оркестр духові інструменти, які на той час (18 ст.) вважались придатними лише до виконання військових маршів.

Також він відзначався великою працездатністю та за п’ять днів міг легко написати трьохактну оперу…

Дивний орган розташований в одній із печер Вірджинії (США). Його творець, Ліланд Спрінкл, з’єднав органну клавіатуру із сталактитами, відібраними ним по висоті звучання.

При натисканні на клавішу спеціальний молоточок б’є по сталактиті – і той заворожливо звучить, підсилений печерним відлунням.

Весною 2012 року, прогулюючись лондонським кварталом Кенері-Уорф, можна було почути незвичайні звуки скульптури Aeolus.

Оскільки у цій частині Лондона зосереджені ділові центри та офісні споруди, музика, яка лунала у цій неймовірній споруді з металевих труб під дією вітра, мала на меті відволікати від серйозної роботи людей у костюмах, які вийшли перекусити чи на обід, або які поспішали на чергову ділову зустріч.

Підбірка найбільших музичних інструментів:

• Найбільший у світі барабан знаходиться у південнокорейському місті Йондон. Його діаметр становить 6,4 метра.
• Найбільша у світі діюча акустична гітара знаходиться у португальському місті Реаліцаревентс. Довжина її становить майже 17 метрів, а її вага становить 4000 кг. Для того, щоб її виготовити знадобилось 50 майстрів.
• Найбільшу у світі скрипку сконструювали у німецькому містечку Фогтланд. Її висота становить більше 4-х метрів. Щоби на ній грати, потрібно аж троє чоловік. Один притискає струни, двоє інших водять смичок, довжина якого 5 метрів.
• Найбільший оркестр у світі зібрали 28 червня 1962 року на стадіоні  Уллєвол в Осло, що у Норвегії. Він складався з 20 тисяч 100 музикантів.
• Найбільший у світі рояль збудували у Польщі, поблизу Гданьська. Його довжина становить близько шести метрів, а вага – майже дві тони.
• Найбільший у світі орган під назвою Вонамейкер Гранд Корт розташований в універмазі “Мейсіз”,  що у Філядельфії, штат Пенсільванія (США). Він має 28 тисяч 500 труб, 42 педалі та 6 мануалів.

Одного разу Паганіні з’явився при дворі із заявою, що він написав нову музичну п’єсу під назвою “Любовна сцена”.

Новина викликала велике зацікавлення, але яке ж було здивування присутніх, коли вони побачили, що на скрипці, з якою вийшов на сцену Паганіні, було усього дві струни: одна повинна була зобразити серце дівчини, друга голос її палкого закоханого.

“Ніжна та схвильована бесіда двох закоханих” не залишила байдужою Елізу – кохану маестро, та горда натура молоденької італійки кидає виклик таланту Паганіні – тепер він повинен зіграти лише на одній струні.

Ця ідея сподобалась Ніколо, і через декілька тижнів він написав сонату для четвертої струни під назвою “Наполеон”.

У день народження імператора він блискуче виконав її перед багатолюдною аудиторією.

Успіх перевершив усі сподівання, і відтоді він завжди дивує публіку виконанням на одній струні.

Говорячи про магічний вплив Паганіні на слухачів, цікаво відзначити висловлювання великого композитора, який згодом став другом Паганіні – Россіні, і який міг висміяти кого завгодно:

“Я плакав лише три рази за своє життя. Перший раз – коли провалилась моя перша опера, другий раз – коли під час прогулянки на лодці впала у воду індичка, фарширована трюфелями, і третій раз – коли я почув гру Паганіні”.

Ось що розповідає Генріх Гейне про Паганіні у “Флорентійських ночах” вустами глухого художника, який у творчому натхненні декількома помахами олівця проникливо вловив риси таємничого образу скрипаля:

“Воістину, сам диявол вів моєю рукою, коли ми стояли поруч навпроти Альстерського павільйону в Гамбурзі, де Паганіні повинен був дати свій перший концерт.

– Так, мій друже, – продовжував він, – правда те, що про нього говорять, – що, коли Паганіні був капельмейстером в Луцці, він закохався в театральну примадонну, приревнував її до якогось нікчемного аббата, та за старим італійським звичаєм, заколов свою невірну кохану, потрапив у Генуї до каторги, та нарешті, продав себе чорту для того, щоби стати найкращим у світі скрипалем”.

Одного разу під час перебування Паганіні у Флоренції з його маленьким сином Акілле трапилось нещастя – він зламав ніжку.

І не було б нічого страшного, якби дитина була дорослішою. Але втримати дворічного живчика у повному спокої, поки не зростеться кістка, було неможливо. Щоби маля поправилось, треба було прив’язати ніжку до дерев’яної дощечки і не дозволяти йому рухатись хоча б декілька днів.

Паганіні без рохдумів сів у крісло, взяв сина на коліна і не вставав з місця аж вісім днів!

Маленький хлопчик, пізнавши батьківську любов, не залишиться невдячним: ледь навчившись ходити, він завжди буде біля батька та ніколи його не покине. У чотири роки син вільно говорив по-німецьки, а пізніше вивчив англійську мову, та був батькові за перекладача.

Батько Й.С.Баха помер, коли тому було лише дев’ять років. І тому хлопчика віддали на виховання старшому брату, органісту міста Ордруф – Йогану Крістофу Баху.

У Крістофа був збірник творів знаменитих тоді композиторів: Фробергера, Пахельбеля, Букстехуде. Але цей збірник “модної” музики старший брат ховав у шкаф за решіткою, щоби Йоган Себастьян не втратив поваги до загальноприйнятих авторитетів.

Та по ночах юний Бах ухитрявся якимось чином виймати через решітку цей збірник… Він потайки переписував його для себе, та вся складність полягала у тому, що це треба було робити вночі при світлі місяця. Аж шість місяців десятирічний хлопчик по ночах переписував ноти, та, на жаль…

Коли героїчна робота підходила до завершення, Йоган Крістоф помітив молодшого брата на місці злочину і відібрав у того і оригінал, і копію…

Усі Бахи були музикантами, крім “засновника” династії Фейта Баха, що жив у 17-му ст., та був пекарем і мав млин.

Однак перекази говорять, що й він чудово грав на якомусь струнному інструменті, що нагадував гітару, та був великим шанувальником музики.

Батько, дядько, дід, прадід, брати, усі сини, внук та правнук Й.С.Баха були хтось органістом, чи церковним кантором, хтось капельмейстером чи концертмейстером у різних містах Німеччини…

Й.С.Бах любив засинати під музику. І тому увечері, коли він лягав спати, три його сини по черзі грали йому на клавесині. Ці вечірні заняття не дуже подобались дітям, і найсолодшим звуком для них був мелодійний батьківський храп. Вони навіть помітили, що той найшвидше засинав під гру Крістіана. Везунчик! Він швиденько присипляв батька та виривався на волю.

Якось була черга Еммануїла. Він найбільше не любив цих вечірніх вправ, а тому, лиш почувши довгоочікувані звуки мерщій втікав він інструмента, зупиняючи гру на нерозв’язаному акорді.

Вже дрімаючий батько відразу прокидався. Дисонанс не давав йому заснути! Він думав, може син повернеться продовжити гру. Та де там! Еммануїла як і не було. Бах довго вертівся у ліжку, далі вискакував, натикаючись у темряві на меблі підбігав до клавесина і грав останній акорд.

Через хвильку він вже спав…

У 1717 році в Дрезден приїхав прославлений французький органіст Маршан. В захопленні від його гри був навіть король-курфюрст. На думку слухачів, Маршан своєю грою затьмарює усіх німецьких музикантів.

Але до курфюрста дійшов слух, що у Веймарі мешкає органіст Бах, мистецтво якого є поза будь-якою конкуренцією. Змагання Маршана та Баха влаштував королівський капельмейстер Волюм’є.

В призначений день при великому зібранні Маршан виконав блискучу французьку арію, супроводжуючи мелодію багатими прикрасами та яскравими варіаціями. Після останнього акорду Маршана публіка здійняла шквал аплодисментів.

Далі попросили зіграти Баха.

Йоган Себастьян несподівано зіграв ту саму арію, яку тільки-но виконав Маршан. Причому, незважаючи на те, що чув він її вперше, Бах безпомилково повторив усі варіації, зберігши усі прикраси французького віртуоза, а потім перейшов до власної імпровізації, набагато більш витонченої, складної та ефектної.

Грім аплодисментів не залишив ні в кого сумнівів хто грав краще – француз чи німець. Однак вирішили, що музиканти ще раз зійдуться для музичного змагання.

Та в призначений вечір Маршан не з’явився. Пізніше виявилось, що француз ще вранці виїхав з міста, навіть не зробивши прощальних візитів, тобто – просто втік…

Л.Глібов

байка “Музики”

Десь у веселому краю
Зійшлися у гаю
Ведмідь товстий та волохатий,
Всесвітній пасічник-ласун,
Завзятий Цап-стрибун,
І телепень Осел ухатий,
Дурного розуму невдатний син,
Та передражник Малпенко Мартин.
Сидять, балакають під липою густою:
Хто бачив що і де хто був,
Чи поблизу, чи, може, за горою,
Які новинки чув.
— Погано, братчики, без діла в світі жити!
— Так Малпенко Мартин розмову завершив:
— Признаться, ніде правди діти,
І я гуляючи прожив;
Одначе, скрізь тиняючись, чимало Всього побачить довелось…
Ох, трудно в світі жити стало!
Пора і нам придумать щось…
Ви не турбуйтеся,— щоб довго не кортіло,
Я зараз хочу раду дать:
Музичить треба — от і діло,
Коли хотіли знать!
Зозуля накує музиці,
Сказати в добрий час:
Бенкет, весілля, вечорниці
— Покличуть всюди нас.
Нехай гуляють добрі люде
В своїй веселій стороні;
Їм хороше, і нам корисно буде…
Чи добре я кажу, чи, може, ні?
— Так! Добре! Будемо музичить!
— Ревнув Ведмідь,— Розумна голова,
Не гріх і розуму позичить…
Робота гуртова.
— І стали на тому: щоб слова не зміняти,
— Не гаючись, се діло розпочати.
Днів через три вони в тому ж гаю
Справдили вигадку свою.
Роздобули баса, цимбали,
І скрипочка, і бубон є;
Прехорошенько посідали
Та як ушкварили — ой лишенько моє!
Хто в ліс, мовляли, хто по дрова,
Аж на ввесь гай луна гуде.
Ведмедів бас реве, неначе та корова
Із череди додому йде;
Цап на цимбалах паличками
І брязкотить, і дзенькотить,
Трусне борідкою або хитне рогами,
Мекече, бурмотить;
Між ними грає, не вгаває,
На скрипку Малпенко Мартин,
Кувікає, пищить, як іноді буває
Залізе порося у тин;
Осел силкується під кленом,
Щоб всіх перемудрить,
І, як у діжку макогоном,
У бубон стукотить.
Злетілись гави і сороки,
Шпаки, чижі і горобці,
Регочуться, хапаючись за боки:
— Ну так! удрали молодці!
Нехай їй біс, такій музиці,
Сполохала наш тихий гай,
Не можна вдержаться ніякій птиці,
Хоч куди видно утікай…
— Ось цитьте-бо!
— Мартин гукає.
— Почин невдатний іноді буває!
Тривайте, братчики, не так ми сидимо,
— От зараз я попорядкую…
— Щось та не так — і я вже чую,
— Озвавсь Осел.
— Ні, мабуть, не втнемо А Малпенко йому:
— Та ну-бо,— каже,— годі!
Не знаєш ти: музиці грать
— Не горобців полохать в огороді…
Послухайте, кому і де сідать:
Ведмедику — під липою старою,
А Цапу треба під вербу,
Ослові — на горбу,
Я примощусь під бузиною.
Заграли знов — ще гірш нема ладу.
Якраз на ту біду
І Соловей тут опинився,
— Вони до його:
— Ну, мастак,
Ти здорово співать навчився,
Кажи по правді, що і як?
— А що ж,— він каже, — вибачайте,
Ні те, ні се,
Хоч десять раз пересідайте,
Немає хисту — от і все.
Почув я раз — старі сміялись люде,
Що квач притикою не буде;
Питаю: Як? — А так, як бач,
Причина невелика:
Якая ж із квача притика,
Коли він квач?

Ліна Костенко

“Музики”

Ішли музики із весілля.
Цимбали, бубон і скрипаль.
Місток вузенький над потічком!
З якої тут ступить ноги?
Тут як не вступиш, то не втрапиш.
Іще цимбали й скрипку втратиш.
Двигтить місточок у дві дошки.
– Не бійтесь , куме, іще трошки!
Гукніть сусідам і родині, що ми уже посередині!
Та вдарте в бубон з тої прикрості.
Де страшно так, то тра навприсядки.

В біографії Моцарта розповідають випадок, що засвідчує надзвичайний музичний слух та пам’ять композитора.

У Римі на страстну неділю Леопольд та Вольфганг Моцарти відвідали Сікстинську капелу, де виконувався великий багатоголосний твір Грегоріо Аллегрі “Мізерере” (італійський композитор, з 1629 по 1640 роки член папської капели в Римі).

Цей релігійний твір, написаний для двох хорів, виконували лише два рази на рік, і він був власністю собору св. Петра та Ватикану. Переписувати та розповсюджувати “Мізерере” було заборонено.

Моцарт, прослухавши твір один раз, вдома записав його по пам’яті, без жодної помилки…

…У Голандії, де під час посту було строго заборонено будь-яке виконання музичних творів, для Моцарта робили вийняток, бо бачили у його надзвичайному музичному таланті прояв Божої ласки…

У Відні імператор Франц, послухавши гру маленького Моцарта, сказав, що бачив, як якийсь музикант грав на прикритих покривалом клавішах.

Моцарт попросив принести покривало, накинувши його на клавіші, і на велике здивування імператора та присутніх повторив все, що він тільки но грав на відкритих клавішах.

Моцарт дуже любив поспати. Його рідні придумали спосіб, щоб розбудити його.

Треба було зіграти хоча б один акорд, Моцарт прокидався і продовжував розвивати тему далі…

Семирічний Моцарт давав концерти у Франкфурті-на-Майні. Після концерту до нього підійшов хлопчик років чотирнадцяти.

– Ти чудово граєш! Мені ніколи так не навчитись, – сказав він.

– Чому ж? Ти ж зовсім великий. Треба тільки попробувати. Якщо не вийде, то почни писати ноти.

– Так я пишу… вірші.

– Це дуже цікаво. Писати добрі вірші набагато складніше, аніж складати музику.

– Ні, це зовсім легко. Ти тільки спробуй.

Співбесідником Моцарта був Гете.

Моцарт був великим жартівником і одного разу навіть перевершив у цьому Гайдна, що не пропускав жодного випадку пожартувати.

Перебуваючи одного разу на званому обіді, Моцарт запропонував тому парі.

Він стверджував, що зараз же напише етюд для фортепіано, який Гайдн не зможе виконати.

Гайдн погодився. Домовились, що програвший виставить коробку шампанського.

Моцарт швидко накидав етюд на папері та подав його Гайдну.

Той сів за фортепіано, і без проблем почав грати, та несподівано зупинився й здивовано сказав:

– Це неможливо зіграти. Коли обидві руки зайняті виконанням пассажів на різних кінцях клавіатури, треба взяти одночасно декілька нот посередині!

– Це дуже легко, – сказав Моцарт, – дозвольте, я зроблю це.

Віртуоз сів за інструмент і, дійшовши до, здавалося б, неможливого місця, несподівано нахилився та натиснув потрібні клавіші носом. Усі присутні розреготались.

Гайдну прийшлося купувати шампанське.

Якось Моцарта попросили прослухати молодого піаніста, якого батьки вважали геніальним. Прослухавши його виконання, Моцарт сказав тому:

– Ну що ж, талант у тебе є. Багато працюючи ти зможеш стати добрим музикантом.

– Але я хотів би, – сказав юнак, – зайнятись композицією. Маестро, покажіть, будь-ласка, як це робити.

– О, тобі ще зарано.

– Але, маестро, ви вже в тринадцять років писали музику.

– Так, – відповів Моцарт, – але я нікого не питав, як це робити.

Шахтнер розповідає, що Моцарт дуже любив його скрипку за її ніжний та соковитий звук.

Одного разу (Моцарту тоді було 7 років), він грав на ній.

Через день чи два він займався вже на своїй скрипці.

Побачивши Шахтера, Моцарт зупинив гру і сказав, що його скрипка настроєна на одну восьму тона нижче, аніж скрипка Шахтнера.

Шахтнер засміявся, та батько, знаючи надзвичайний слух та память Вольфганга, попросив Шахтнера принести його скрипку, не перестроюючи її.

Обидва переконались у тому, що Вольфганг був правий.

В епоху Барокко музичний диригент тільки деколи стоячи керував оркестром, але це ще не було тим диригуванням, яке ми знаємо зараз.

Жан-Батист Люллі, відповідальний за музику при дворі французького короля в 1600 рр., звик відбивати ритм довогою палкою об підлогу, але одного разу він нею пошкодив ногу, розвинулась гангрена, від якої він помер!

Перший скрипаль (або концертмейстер) керував виконанням оркестру зі свого крісла, але іноді він давав вказівки жестами, і для того, щоби його краще було видно, спочатку використовували звичайний білий лист паперу, згорнутий в трубочку.

З часом це призвело до появи диригентської палочки.

На початку 1800-тих відомі композитори-диригенти, серед яких Карл Марія фон Вебер та Фелікс Мендельсон, першими стали керувати музикантами, стоячи на подіумі в центрі перед оркестром.

Першим офіційно задокументованим електронним музичним інструментом є “Електричний клавесин” (Clavecin Electrique), винайдений єзуїтським св’ященником Жаном-Батистом Де Лаборде (Jean-Baptiste De Laborde) у 1759 році.

Цікаво, що сам винахідник не мав до музики ніякого відношення, а інструмент виявився побічним продуктом його наукової роботи.

Перший діючий екземпляр був збудований в Парижі у 1761 році та в цьому ж році автор отримав патент на його винахід.

Це був електромеханічний інструмент, робота якого базувалась на основних принципах електростатики. Клавіатура приводила в дію маленькі металеві молоточки, заряджені статичною електрикою, які в свою чергу били в дзвіночки.

У другій половині 19 ст., з розвитком науки, стали з’являтись більш досконалі інструменти, найвідомішими серед яких були “Електромеханічне піаніно” (1867 р.) швейцарця Гіппса, “Музичний телеграф” (1876 р.) американця Еліша Грея, “Співаюча арка” (1899 р.) англійця Вільяма Дудделя та найвідоміший своїми розмірами та вартістю “Телгармоніум” (1897-1903) американця Тадеуса Кахілла.

У 20 ст. наступив розквіт електроніки й почали зявлятись все більш досконалі музичні пристрої, з більшими технічними можливостями та звучанням. У наш час практично кожен класичний музичний інструмент має свого електронного аналога.

Останніми досягненнями електроніки кінця 20, початку 21 ст. є так звані віртуальні програмні музичні інструменти (VST), звучання яких змодельоване за допомогою комп’ютера, та вирізняється дуже високою якістю. Ці інструменти фізично не існують, а є комп’ютерними програмами, які найчастіше використовують в студіях звукозапису.

Не є таємницею той факт, що у багатьох країнах на хороших скрипалів полювало духовенство, вважаючи їх слугами диявола.

Навіть у тихій Норвегії їх вважали прибічниками темних сил, а норвезькі народні скрипки палили, мов відьом.

Леонардо да Вінчі наказав, щоби весь час, поки у його студії позує Джоконда, там звучала музика у виконанні струнних.

Усмішка моделі була відбитком лунаючої музики; можливо, тому її вважають чи то посмішкою ангела, чи то посмішкою диявола.

Напевно, найвідоміший фізик – Альберт Ейнштейн – був пристрасним скрипалем.

Він не раз говорив про те, що якби не зайнявся науковою роботою, то напевне став би музикантом.

Ціле життя він не залишав занять на скрипці, граючи сонати і квартети та одночасно роблячи видатні відкриття у науці.

Гра на музичному інструменті (скрипці, фортепіано, гітарі, інших музичних інструментах), особливо віртуозна, розкриває в людини творчі задатки, які пізніше можна застосовувати в будь-якій іншій діяльності. Музика дарує людині велику уяву та гнучкість розуму, збільшує здатність людини до творчого осяяння, розвиває інтуіцію.

І це ніяка не містика, а науково доведені факти.

Справа у тому, що коли ми граємо на музичному інструменті, ми робимо багато швидких, точних рухів пальцями рук. Між тим, будь-який психолог чи біолог вам підтвердить, що якщо людина кожен день буде розробляти пальці рук, розвивати дрібну моторику – це безпосередньо буде впливати на роботу мозку.

Причому важлива одна дрібниця. Права рука активізує роботу лівої півкулі мозку (відповідає за логічне мислення): її варто тренувати математикам, науковцям, та всім людям, робота яких повязана з точними науками. Ліва ж рука повязана з правою півкулею, “спеціалізація” якого – образне, творче мислення, уява, інтуіція, здатність знаходити несподівані вирішення у життєвих ситуаціях.

Спортивним психологам також відомо про ці особливості людського організму і вони використовують їх на практиці.

Відомий випадок із життя шахматистки, яка перед відповідальним матчем спеціально готувалась – стискаючи та розтискаючи пальці правої руки, щоб активізувати роботу лівої півкулі мозку.

Бетховен, який вірив, що спілкується з богом під час творення музики, не жалів часу та сил, бажаючи досягти досконалості.

Якось один скрипаль пожалівся йому на дуже незручний пассаж у одному з його творів.

“Коли я писав це, мною керував Господь Всемогутній”, – відповів Бетховен, – “невже ви думаєте, що я міг думати про вашу маленьку партію, коли Він говорив зі мною?”.

Якось ще молодий Бетховен пробував знайти собі благодійника, який платив би йому постійну зарплатню в обмін на ексклюзивні права на випуск своїх творів. Він звернувся з цією пропозицією до одного видавця:

“Я ніколи не обманюю, і у вас завжди буде достатньо матеріалу для друку. Наскільки я знаю, Гете та Гендель працюють на таких умовах зі своїми видавцями”.

“Молодий чоловіче, – відповів йому підприємець, – Ван нема на що розраховувати: Ви не Гете і не Гендель, і ніколи ними не станете – такі майстри народжуються на світ лише раз!”.

Під час Другої світової війни Британська радіомовна корпорація ВВС починала свої трансляції знаменитими акордами П’ятої симфонії Бетховена.

Чому? Тому, що ритмічний малюнок фрагмента головної теми (“та-та-та-таааам”) відповідав латинській букві V в азбуці Морзе (крапка-крапка-крапка-тире), а V – це символ “Victory”, тобто Перемоги.

Також цікавий факт: такий же ж мотив як у П’ятій симфонії Бетховена, наспівує своїми трелями мексіканський білогрудий лісовий кропивник.

Це було доказано орнітологом Каліфорнійської академії наук Луїсом Баптіста: одного разу на науковому симпозіумі він поставив запис співу кропивника, і вчені мужі не могли стриматися від сміху.

Після цього випадку почали з’являтись повідомлення від знавців пернатого царства, що європейський чорний дрозд також щебече Бетховена, а саме, вступ до рондо із Скрипкового Концерту ре-мажор.

“Я витрачаю дуже багато часу на обдумування, перед тим як щось записати. – Якось признався Бетховен.

– У той же час, пам’ять моя настільки ясна та ціпка, що я роками не забуваю того, що колись мені прийло до голови.

Я можу скільки завгодно разів переписувати партії, придумувати фрагменти та вставляти нові, до тих пір, поки не досягну бажаного звучання. Але у всіх моїх пошуках присутня своєрідна фундаментальна ідея, яка народжується перед моїм внутрішнім поглядом і веде мене, розростаючись, отримуючи форму, об’єм і нюанси, мов кусок мармуру в руках майстра-скульптора. І мені залишається лише записати це на папері…”

Якось Бетховена запросили взяти участь в конкурсі імпровізацій, де його суперником був композитор та піаніст Даніель Штібельт.

Першим виступав Штібельт – спочатку він з успіхом виконав свій відомий квінтет, а потім представив старанно вивчену “імпровізацію” на тему тріо Бетховена.

Таке очевидне нехтування правилами конкурсу вивело з себе Бетховена та його групу підтримки. Коли прийшла черга Бетховена, він стрімко та без поклону вискочив на сцену, сів до інструменту у півоберта, поставив ноти квінтету Штібельта догори ногами й одним пальцем почав награвати какофонію звуків.

Принижений та ображений Штібельт втік із залу ще до закінчення виконання “імпровізації”.

Він настільки був ображений, що перестав приймати запрошення на вечори та концерти, якщо знав, що туди також запрошений Бетховен.

Цікавий факт: У травні 2002 року на аукціоні в Лондоні була представлена найстаріша з відомих чернеток Дев’ятої симфонії Бетховена.

Початкова ціна лота становила 200 000 фунтів ($460 000), та за підсумками торгів вона була продана за 1 326 650 фунтів.

“Eroica” – “Героїчна” третя симфонія була написана Бетховеном у 1803 році на честь Наполеона й спочатку називалась “Бонапарт”.

Та коли в травні 1804-го року полководець проголосив себе імператором, Бетховен глибоко розчарувався у своєму герої: дізнавшись про цю новину, він в гніві схопив зі столу партитуру симфонії та розірвав навпіл титульний лист.

Під час прем’єри нового фортепіанного концерту в Theater An der Wien, Бетховен почав диригувати зі свого місця за роялем (що було в той час розповсюдженою практикою).

І під час першого ж сфорцандо він так замахнув руками, що перевернув свічки, які стояли на роялі. Концерт почали спочатку, і цього разу тримати свічки доручили хлопчикам-хористам.

Та Бетховен знову диригував настільки енергійно, що зачепив одного з хлопчиків, який випустив свою свічку, інший же спритно відхилився від руки композитора. Публіка веселилась від усієї душі!

Розказують, що одного разу розгніваний Бетховен порвав 6 рояльних струн першим же ж акордом.

Бетховен приділяв настільки мало уваги своєму гардеробу, що його друзі часто пробирались до квартири композитора, поки того не було вдома, щоби поміняти його старе вбрання на нове – і Бетховен, здається, навіть ніколи цього не помічав.

Не дивлячись на безмежну щирість та доброту, Бах деколи бував сварливим та нестриманим.

Якось одного разу на репетиції другий органіст церкви св. Фоми, граючи, помилився…

Розсердившись, і не знайшовши нічого під рукою, Бах в гніві зірвав з себе парик, і жбурнув ним в органіста.

– Тобі треба взуття ремонтувати, а не грати на органі! – кричав Йоган Себастьян.

Якось, коли Гайдн диригував Лондонським оркестром, до нього дійшли плітки, що багато англійців ходять на концерти не стільки щоби насолодитись мистецтвом, скільки за традицією. Деякі лондонські прихильники концертних залів звикли засинати на своїх зручних кріслах під час виконання музики. І Гайдну довелося переконався у цьому на власному досвіді.

Ця обставина зачепила гідність видатного маестро, й він вирішив помститися цим горе слухачам доволі кумедним та кмітливим чином. Спеціально для цього він написав нову симфонію.

В середині ліричної частини, коли частина публіки починала смачно дрімати, несподівано лунав громоподібний удар великого барабана. І так кожен раз, тільки лишень слухачі заспокоювались, лунав барабанний бій. Відтоді ця симфонія носить назву “Симфонія з ударами литавр” або “Сюрприз”.

Взаємини князя Естергазі та Гайдна чудово ілюструє відомий випадок з “Прощальною симфонією”. Оркестранти звернулись до Гайдна з проханням вплинути на князя: помешкання для них виявились надто малими, щоб перевезти сім’ї. Музиканти скучили за рідними.

Гайдн звернувся музикою: написав симфонію, у якій на одну частину більше. І коли звучить ця частина, музиканти потрохи виходять. Залишаються два скрипалі, але вони також гасять свічки та йдуть геть.

Князь зрозумів натяк та виконав “вимоги” музикантів.

При дворі Естергазі Йозеф Гайдн прослужив 30 років!
У його обов’язки входило написання музики та керування оркестром.
Князь Естергазі, на загальну думку, був достойною людиною та великим любителем музики.
Гайдн міг займатись улюбленою справою та, безумовно, це була певна залежність й умови, які дехто сприйняв би як кабальні.

Ось деякі з пунктів першого офіційного договору між князем та композитором:

4. За першим наказом його світлості, великого князя, він, віце-капельмейстер, зобов’язаний писати будь-яку музику, яку забажає його світлість, нікому не показувати нових композицій, а тим більше не дозволяти нікому їх переписувати, й зберігати їх лише для його світлості й без відома та милосердного дозволу його ні для кого нічого не писати.

5. Він, Йозеф Гайдн, зобов’язаний щоденно (чи то у Відні чи будь-якому з княжих маєтків) до та після обіду з’являтись у передпокої та доповідати про себе на випадок, якщо його світлість забажає віддати наказ про виконання чи написання музики.
Дочекавшись, та отримавши наказ, довести його до відома інших музикантів.

Якось Бетховен спіймав свою домашню працівницю на обмані та вирішив її звільнити.

Наннет Штрайхер, що вже не вперше шукала для нього працівниць, вирішила заступитись за жінку, виправдовуючи її тим, що та збрехала вперше у своєму житті, та й то зробила це, щоби догодити своєму господарю.

Та Бетховен був непохитний: “У того, хто обманює, не може бути чистої совісті. А в кого непрозорі наміри, той не може зварити прозорого бульйону!”

“Я ніколи не бачив художника більш сконцентрованого, більш енергійного та більш глибокого. Його талант схвилював мене. Та, на жаль, це людина з важким характером.”

З листа Гете дружині, 19 липня 1812 р. (про Бетховена)

Бетховен у 1824 році писав: “Гендель – найвидатніший композитор, що коли-небудь жили. Мені хотілося б стати на коліна біля його могили”.
Про його музику він казав: “От де істина!” («Das ist das Wahre!»).

Відомо, що після Дев’ятої симфонії він мав намір писати великі ораторії на зразок ораторій Генделя.

Цікавий факт – батько Франца Ліста, видатного композитора та піаніста-віртуоза, Адам Ліст (1776-1826), служив у князя Естергазі. До 14 років Адам грав на віолончелі в оркестрі князя, яким керував Йозеф Гайдн…

Під час своєї подорожі 1847 року Ф. Ліст дав концерти у багатьох українських містах: у Києві, Чернівцях, Єлисаветграді, Житомирі, Немирові, Бердичеві, Кременчуці, Львові, Одесі, Миколаєві. Саме тут на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю» та «Віють вітри, віють буйні» він написав п’єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка».

Також відомі твори Ф. Ліста, присвячені гетьману Іванові Мазепі: перший етюд для фортепіано 1827 р.; трансцендентальний етюд ч. 4 «Мазепа» 1838 р., (присвячений В. Гюго); симфонічна поема «Мазепа» 1851 р.; «Мазепа» для двох фортепіано 1855 р. та для фортепіано на чотири руки 1874 р.

Якось Ф.Ліст грав у герцога Орлеанського – майбутнього короля Франції Луї-Філіппа. Той був у захопленні від імпровізацій піаніста. Зачарований герцог сприяв організації концерта Ліста в Італійському оперному театрі.

Разом з Лістом у цьому концерті брала участь відома співачка Джудітта Паста, акомпанував – оркестр Італійської опери, один з кращих у Парижі.

Під час концерту, коли Ліст виконував сольну частину, музиканти оркестру так захопились його виконанням, що забули вчасно вступити.

Після цього у газетах можна було прочитати: “Орфей зачарував звірів у лісі та заставляв рухатись каміння, маленький Ліст так вразив оркестр, що той занімів!”

Перший київський концерт Ф.Ліста відбувся на Подолі – у Контрактовому домі.
Слухачі зайняли не лише крісла, а навіть балкони та проходи.
Піднесенню студентів не було меж – вони носили маестро на руках разом із кріслом, у якому той сидів.
У результаті Ліст змушений був дати у Києві у шість разів більше концертів, аніж передбачалось за контрактом.

На одному з виступів імпресаріо, італієць Беллоні, дізнався, що якась дама заплатила за вхід 100 рублів – це при тому, що найдорожчий білет коштував… 1 рубль! Вражений, Беллоні вийшов до фойє, щоби побачити її.
Молода, вродлива жінка назвалась Кароліною Сайн-Вігенштайн і передала запрошення Францу Лісту відвідати її маєток у Воронинцях, неподалік Києва.

Наступного ранку до готелю, у якому зупинився піаніст, підїхала розкішна карета…
Ліст вирішив, нехай вже – заїде ненадовго, із ввічливості до незнайомки.
Однак у Воронинцях він затримався на декілька тижнів. Саме це знайомство та ця жінка перевернули його життя.

…Кароліні було 28. Її дівоче прізвище – Іванівська, а по матері вона належала до багатого роду Потоцьких.

Ось що писав маестро про княгиню в «Заповіті» від 14 вересня 1860 року:

«Усім, що я зробив за дванадцять останніх років, я зобов’язаний Жінці, яку я мріяв назвати своєю дружиною. Ім’я цієї улюбленої мною Жінки – княгиня Кароліна Вігенштайн, уроджена Іванівська. Я не можу без трепету вимовити це ім’я. Вона – джерело всіх моїх радощів і Цілителька всіх моїх страждань! Їй я завдячую всім тим духовним і моральним, що є в мені, так само як і всіма моїми матеріальними засобами. Вона взяла на себе всі тяготи мого життя і саме це вважала багатством змісту своєї Долі і єдиною її розкішшю… »

Відомо, що Гендель любив поїсти. Це стало приводом для саркастичних жартів його сучасників.
Коли він замовляв собі обід на трьох, на запитання, де ж його компанія, відповідав: “Я сам собі компанія!”

Найдорожча скрипка в світі – скрипка відомого італійського майстра 18 століття Гварнері дель Джезу зроблена ним у 1741 році. Назва найдорожчого музичного інструменту виставленого на продаж за 18 млн. доларів – Vieuxtemps Guarneri (В’єтан Гварнері), за ім’ям знаменитого колись скрипаля, що грав на ній, бельгійця Анрі В’єтана.
Нарівні зі Страдіварі Гварнері вважається одним з найвидатніших у світі майстром смичкових інструментів. А скрипка Гварнері В’єтан, виставлена ​​на продаж, була прозвана в музичних колах Моною Лізою серед скрипок.
Скрипка була продана на аукціоні в липні 2010 в Чикаго. Новий власник дорогоцінного інструменту – британський банкір Ян Стокер.
Зараз у світі налічується 140 скрипок цього майстра, і багато з них належать різним музеям і фондам.

«Якби знав, що віолончель здатна до таких речей, сам написав би цей концерт» – слова Й.Брамса про найвідоміший віолончельний концерт А.Дворжака, який займає почесне місце в репертуарі віолончелістів.

Серед творів Моцарта є незвичайний дует для двох скрипок. Музиканти повинні стати один до одного обличчям і покласти сторінку з нотами між собою. Кожна скрипка грає свою партію, але обидві партії записані на одній і тій же сторінці.
Скрипалі починають читати ноти з різних кінців листа, потім зустрічаються всередині і знову віддаляються один від одного, а в цілому виходить гарна мелодія.
Цей дует має назву Der Spiegel Duet (“Дзеркало”), його ноти ви можете бачити нижче (скачати ноти Der Spiegel Duet у .pdf):

“…Паганіні сидів у артистичній кімнаті ліворнского театру стомлений, без сил. У двері постукали, і увійшов француз, який дав йому вчора скрипку. Паганіні зробив мимовільний рух, ніби не бажаючи віддавати її, але тут же схопився і незграбно, принижено кланяючись, простягнув йому чорний футляр.

Він бурмотів вибачення і подяки. Він так зобов’язаний синьйору, так багато зобов’язаний, і яка прекрасна скрипка, звуки її подібні до звуків органу.
Але француз суворо відвів його руку.
– Залиште її у себе, – сказав він, – і не дякуйте. Не мені, скромному музиканту, грати на ній після вас.
Паганіні було тоді 17 років. З цього часу він не розлучався зі скрипкою італійського майстра Гварнері.
Паганіні був таким великим скрипалем, що після його смерті довго ніхто не смів торкатися до його скрипки … Її прозвали “Вдова Паганіні”. Вона зберігається в Генуї і раз на рік на ній грає кращий скрипаль світу. Зіграти на цій скрипці сьогодні вища нагорода для скрипаля.

Як часто люди переоцінюють свою значимість. Вони вважають, що місце в суспільстві або багатство забезпечують їм пам’ять нащадків…
У 1680 році знаменитий скрипковий майстер Антоніо Страдіварі був уже досить багатий, щоб придбати хороший будинок в Кремоні. Він вибрав будинок сенатора Піченарді, який розорився.
Коли Страдіварі запропонував купити цей будинок, Піченарді оскаженів:
– Як ти, простий ремісник, смієш зазіхати на мій будинок! Мій родовід сягає корінням у глиб століть. Хто ти такий?!! – Кричав Піченарді.
Страдіварі відповів:
– Як знати сеньйор Піченарді, можливо ваше ім’я увійде в історію тільки тому, що ваш будинок купив я, Антоніо Страдіварі!
Ви знали хто такий сенатор Піченарді?

Якийсь молодий композитор звернувся до Берліоза з проханням дати оцінку його творам. Берліоз, переглянувши їх, відповів юнакові:
– На жаль, повинен сказати, що ви не володієте мінімальними музичними здібностями. Я не хочу вводити вас в оману, щоб ви змогли, поки не пізно, обрати іншу професію.
Коли засмучений юнак, залишивши квартиру знаменитого композитора, вже вийшов на вулицю, Берліоз раптом визирнув з вікна і закричав:
– Молода людино! Не звертайте уваги на те, що я сказав. Чесно кажучи повинен вам зізнатися, що коли я був у вашому віці, мій вчитель сказав мені абсолютно те ж саме!..

Коли Гектора Берліоза запитували, яку зі своїх симфоній він вважає найкращою, він зазвичай відповідав:
– На жаль, свою кращу симфонію я… проспав…
– Але як це могло статися?!
– Справа в тому, що я її від початку до кінця написав … у сні. Прокинувшись, хотів записати, але під рукою не виявилося ні паперу, ні олівця. І я тут же заснув. А вранці нічого не міг згадати, ні єдиної божественної мелодії.

Берліоз не любив давати автографи. Знаменита співачка Аделаїда Патті багато разів просила композитора написати їй хоч що-небудь в альбомі, але він навіть не слухав …
Одного разу вона з посмішкою сказала Берліозові:
– Маестро, якщо ви будете настільки люб’язні, що напишете в моєму альбомі хоч кілька рядків, за це я зроблю вам подарунок. На ваш вибір, маестро: або я заспіваю для вас, або подарую вам смачнющий паштет з печінки, який мені тільки сьогодні прислали з Тулузи…
Подумавши, Берліоз взяв у руки альбом і написав всього два латинські слова.
– Що це означає? – Запитала здивована співачка.
– Це означає: “Приносьте паштет”, – посміхнувся Берліоз.

Молодий Берліоз був у захваті від Бетховена. Зате його вже досить немолодий вчитель Лесюер цю нову музику терпіти не міг. Однак якось раз Берліозові вдалося умовити старого, і той всеж-таки пішов послухати симфонію Бетховена.
Наступного дня Берліоз запитав вчителя: – Ну, пане, яке враження справила на вас музика великого Бетховена?
– Куди ти мене послав! – загримів Лесюер.
– А я, старий дурень, послухався … Чи знаєш ти, що ця диявольська музика довела мене до такого стану, що коли я, повернувшись додому, лягав спати і хотів надіти нічну сорочку, то не зміг знайти свою голову! Хіба можна створювати музику, від якої людина втрачає голову!
– Ах, маестро, – засміявшись, сказав Берліоз, – може бути, разок-другий в житті її і варто втратити…
– Але не частіше, – суворо озвався вчитель.
– Думаю, це нам не загрожує, – відгукнувся Берліоз, ставши серйозним. – Погодьтеся, що така музика створюється не часто…

Вперше почувши виконання симфонії Берліоза “Гарольд в Італії”, Паганіні був настільки вражений її красою, що в захваті кинувся перед автором на коліна…
Однак цим справа не скінчилася: наступного дня Берліоз отримав від Паганіні чек на двадцять тисяч франків; до чека додавався лист від великого скрипаля, в якому той називав Берліоза наступником Бетховена.
Завдяки цій несподіваній фінансовій допомозі Берліоз зміг цілком присвятити свій час створенню нової драматичної симфонії “Ромео і Джульєтта”.

На віденської сцені музика Берліоза користувалася величезним успіхом. Одного разу після чергової блискучої прем’єри до композитора підбіг один з шанувальників. Це був невисокий і дуже експансивний чоловік, який негайно заторохтів:
– Дорогий маестро Берліоз, я пристрасний шанувальник вашого грандіозного таланту і давно мріяв сказати вам про це!
– О, дякую вам за такий втішний відгук, – вклонився Берліоз.
– Ні-ні, маестро! Це я дякую вам і прошу у вас дозволу доторкнутися до геніальної руки, яка написала таку прекрасну музику!
… З цими словами шанувальник Берліоза просто-таки вчепився в рукав композитора і блаженно застиг.
– Пане, – весело сказав йому композитор, – ви тримаєте мене за ліву руку. Оскільки ви справжній мій шанувальник, я відкрию вам одну таємницю: я маю звичку писати правою рукою…

Теща Глінки дуже раділа музичним захопленням Михайла Івановича і навіть називала його “мій маленький Моцарт”.
Почувши це звернення, хтось із друзів запитав композитора:
– Вона так любить Моцарта?
– Що ти! – замахав руками Глінка. – Вона його майже не знає, але якось почувши, що Моцарт завдяки музиці дуже розбагатів, сподівається, що ця доля спіткає і її зятя…

Дружина Глінки була зовсім байдужа до музики. Одного разу Глінка прийшов додому після концерту, в якому виконувалася Сьома симфонія Бетховена, вражений до сліз.
Дружина злякано запитала:
– Що з тобою, Michel?!
– Бетховен… – Ледве зміг вимовити Глінка і заплакав.
– Боже мій, та що він тобі зробив, цей Бетховен?

Працюючи зі співаками над оперними партіями, Глінка дуже довго і безуспішно репетирував зі співачкою Лілеєвою. Вона мала чудовий, але невиразний голос. А в партії Горислава в “Руслані і Людмилі” в першу чергу повинна була бути виразність співу. Глінка, щоб хоч якось розворушити співачку, підкрався ззаду і боляче вщипнув її. Лілеєва від несподіванки скрикнула.
– Ось! Ось цього мені й треба! – засміявся Михайло Іванович. – Тепер ти сама бачиш, що в цій фразі можна додати і життя, і виразності.
– Ось так і співай, інакше я знову повторю цю маленьку педагогічну хитрість…

Великий князь Михайло Павлович дуже не любив Глінку і терпіти не міг його музику. Коли треба було садити своїх офіцерів під арешт, він відсилав їх на виставу опери Глінки “Руслан і Людмила”, кажучи:
– Більш жахливого покарання для моїх хлопців я придумати не можу!..

Відомо, що Михайло Іванович Глінка деякі свої твори писав за кордоном, а саме у Швейцарії. Він оселився десь у межах Женевського кантону, такого улюбленого англійцями і росіянами. Його ім’я тоді вже користувалося популярністю. Не завжди маючи бажання попліткувати зі своїми співвітчизниками, він дозволяв собі іноді нікого не приймати. Більше за інших надокучав йому візитами якийсь молодий чоловік із земляків. В один з таких днів юнак зайшов до композитора.
– Вдома пан? – запитав він у слуги.
– Вони поїхали.
– Скоро повернеться?
– Невідомо.
Михайло Іванович, який наказав ні в якому разі не приймати настирливого відвідувача, за шторою слухав розмову. Молода людина вправно повернувся на підборах і, наспівуючи пісеньку, вийшов.
– Біжи, заверни швидше, – раптом крикнув композитор слузі, поспішно вибігши в передню.
Здивований слуга послухався.
– Барин наказав вас просити, – зніяковіло звернувся він до молодої людини.
Юнак, звичайно, вернувся.
– Тисячу разів прошу мене вибачити, – промовив з усмішкою Михайло Іванович, зустрічаючи гостя. – Віддаючи наказ слузі, я зовсім забув виключити вас із числа осіб, не втаємничених у мої роботи, і навіть чекав вас.
– Ви зробили б мені велику послугу, якщо б не відмовилися пообідати разом, чим Бог послав, – додав Михайло Іванович.
Молодий чоловік не очікував такої люб’язності і визнав за особливу честь скористатися пропозицією музичної знаменитості.
За обідом Михайло Іванович був дуже веселий, жартував, сміявся, не бажаючи здатися нудним молодому співрозмовнику.
– Скажіть, чи не пригадаєте ви ту пісеньку, яку наспівували, йдучи від мене? – Несподівано запитав він юнака.
– Я, здається, нічого не наспівував.
– Наспівували, я сам чув, але квапливо і плутано, так що я не зміг вловити мотив.
Молода людина, бажаючи догодити гостинному господарю, перебрав весь запас свого репертуару з опер і шансонеток; нарешті попав на “Камаринську”.
– Вона, вона! Та сама, – вигукнув зраділий композитор і тут же занотував весь мотив.
Ось якому випадку ми зобов’язані появою у творі великого російського композитора старовинної танцювальної народної пісні, відомої тепер кожному.

Відомо, що в середині 60-х Жерар Депардьє був абсолютно недорікуватим молодим чоловіком, не здатним через заїкання договорити до кінця жодного речення. Дослідники творчості актора пояснюють цю ситуацію сімейними негараздами, особистими невдачами, низькою самооцінкою і проблемами з отриманням освіти. Єдине, що в ту пору безсумнівно відрізняло Депардьє, – це величезне бажання стати актором.

Наставник Депардьє з акторської майстерності відправив Жерара в Париж до дуже відомого лікаря Альфреда Томатіса – доктора медичних наук, що присвятив багато років вивченню цілющого ефекту музики і особливо творів Моцарта. Томатіс визначив, що причина голосових зривів і проблем з пам’яттю у Депардьє лежить глибше його чисто фізіологічних труднощів – в емоційній сфері, і пообіцяв допомогти йому. Депардьє запитав, що буде входити в курс лікування: операція, лікарські засоби чи психотерапія. Томатіс відповів: «Я хочу, щоб ви приходили до мене в лікарню щодня на дві години протягом декількох тижнів і слухали Моцарта».
– Моцарта? – перепитав спантеличений Депардьє.
– Моцарта, – підтвердив Томатіс.

Вже наступного дня Депардьє прийшов в центр Томатіса, щоб надіти навушники і слухати музику великого композитора. Через кілька «музичних процедур» він відчув значне поліпшення у своєму стані. У нього налагодився апетит і сон, він відчув приплив енергії. Незабаром його мова набула великої виразності. Через кілька місяців Депардьє повернувся в акторську школу по-новому впевненим у собі і, закінчивши її, став одним з акторів, які виразили своє покоління.

«До Томатіса, – згадує Депардьє, – я не міг довести до кінця жодного речення. Він допоміг надати завершеність моїм думкам, навчив мене синтезу і розумінню самого процесу мислення». Практика знову і знову переконувала Томатіса в тому, що, якими б не були особисті смаки і ставлення до композитора кожного конкретного слухача, музика Моцарта незмінно заспокоювала пацієнта, покращувала його просторове уявлення і дозволяла більш ясно виражати себе.

Чому саме Моцарт? Чому не Бах, не Бетховен, чи не Бітлз? Моцарт не створював приголомшливих ефектів, на які був здатний математичний геній Баха. Його музика не здіймає хвилі емоцій подібно творам Бетховена. Вона не розслабляє тіло подібно народним мелодіям і не приводить його в рух під впливом музики «зірок» року. Так в чому ж тоді справа? Напевно, в тому, що Моцарт залишається і загадковим, і доступним. Його розум, чарівність і простота роблять нас мудрішими.
Багатьом музика Моцарта допомагає знайти душевну рівновагу. Якщо вона відновлює енергетичний баланс та гармонію в організмі, то виконує функцію, до якої прагнуть всі медичні системи. Акупунктура, траволікування, дієтологія та інші методи спрямовані саме на відновлення енергетичної рівноваги, яку ми і називаємо здоров’ям. Музика Моцарта, не надто плавна, не надто швидка, не надто тиха, не надто гучна – з якихось причин «саме те, що треба».

На думку Томатіса, твори Моцарта є ідеально збалансованими музичними «стравами», що містять всі необхідні компоненти.

Ченці з монастиря Бріттані виявили, що корови, отримуючи разом з кормами ще й музику Моцарта, дають більше молока.

У Канаді струнні квартети Моцарта виконуються прямо на міських майданчиках, щоб упорядкувати вуличний рух.

Могутність музики Моцарта опинилася в центрі уваги головним чином у результаті новаторського дослідження Каліфорнійського університету в середині 90-х років. Потім цілий ряд вчених вивчали вплив творів Моцарта на розумовий потенціал студентів і підвищення їх здатності засвоювати програмний матеріал.
«Музика Моцарта здатна “відігріти” мозок», – говорить один з дослідників. Він вважає, що музика Моцарта робить безсумнівно позитивний вплив на процеси вищої мозкової діяльності.

Якось Вагнер запросив на прем’єру своєї опери “Тангейзер” в паризькій Гранд Опера композитора Майєрбера, приятеля і суперника.
– Ну як вам, маестро, мій новий твір? – Запитав він, коли завіса впала.
Замість відповіді Мейєрбер вказав на сплячого глядача:
– Дивіться самі.
А коли була постановка опери Майєрбера, він у свою чергу запросив Вагнера.
– Які враження? – Поцікавився на цей раз Мейєрбер.
– Я бачу, що і ваша музика валить слухачів у сон! – з торжеством розсміявся Вагнер, виявивши в залі сплячого глядача.
– Де? А, цей? – Знизав плечима Майєрбер. – Ну, цей спить ще з того вечора, коли йшов ваш “Тангейзер” …

У 1855 році Лондонське філармонічне товариство запросило Вагнера дати в британській столиці кілька концертів. Ледве тільки Вагнер з’явився в Лондоні, як відразу ж піддався нападкам. У музичних колах пройшов слух, що він зверхньо ставиться до незаперечних авторитетів: Моцарта, Керубіні, Бетховена і “мучить їх у своїх концертах”, як завгодно. Особливо дратувало лондонців те, що він диригує симфоніями Бетховена напам’ять. Вагнеру дали зрозуміти, що це дуже непристойно і нешанобливо по відношенню до Бетховена. І на наступному концерті партитура дійсно лежала перед ним на пюпітрі. Успіх концерту був надзвичайний. Знавці музики оточили Вагнера і навперебій вітали:
– Адже ми вам говорили! … Це зовсім інше звучання! Справжнє бетховенське звучання! З якою досконалістю ви взяли темп скерцо! Як геніально вели альти!..
З цими словами один з музичних знавців схопив відкриту партитуру, і – о жах! … То був “Севільський цирульник” Моцарта, та ще й у перекладі для фортепіано і до того ж стоїть на пюпітрі … догори ногами.

Якось, щойно познайомившись, Ріхард Вагнер і Роберт Шуман провели разом близько години. Після цієї зустрічі Вагнер всім розповідав:
– Шуман – прекрасний музикант і чудовий, благородний чоловік, шкода тільки, що занадто мовчазний…
Шуман ж у свою чергу повідомляв своїм знайомим:
– Нарешті я познайомився з Вагнером! Він мені дуже сподобався, одне тільки погано: аж надто він балакучий…

Коли Вагнер приїхав до Лондона, його познайомили з якимось лордом Піткіним, який всюди оголошував себе великим шанувальником вагнерівської музики. Дізнавшись від композитора, коли відбудеться його концерт, аристократ забажав відвідати його.
Після концерту Вагнера запросили на великосвітський прийом, де лорд Піткін від усієї душі привітав його з успіхом.
– Чесно кажучи, сер, я ще ніколи в житті так не сміявся, – звернувся лорд Піткін до композитора.
– Повірте, пройшло близько півгодини, поки я пізнав вас в пишному парику, з лицем, пофарбованим у чорний колір!
Виявилося, що “меломан” переплутав концертні зали і потрапив… на виступ негритянського оркестру.

Двоє англійців відправилися в дрезденський театр послухати оперу Вагнера. Коли світло згасло, якийсь чоловік зайняв місце позаду них. Під час дії новоприбулий поводився більш ніж дивно – весь час вигукував: “Ах, як добре!… Ах, Боже праведний, – це жахливо!…” При цьому він сплескував руками і тупав ногами, причому зовсім не в такт музиці. В антракті розсерджені англійці звернулися до капельдинери з проханням вивести із зали нестерпного глядача.
– Боюся, що це не в моїх силах, шановні панове, – розвів руками капельдинер. – Це дуже велика людина.
– Ким би він не був, – обурилися звиклі до демократії англійці, – ми вимагаємо, щоб цього невігласа негайно заспокоїли. Він заважає нам слухати геніальну музику Вагнера!
– У тому то й справа, панове, – пошепки пояснив капельдинер, – що за вами якраз і сидить сам пан Вагнер…

Австрійський дипломат фон Ринг розповідав, що перше виконання знаменитої на весь світ опери Вагнера “Валькірія” у Відні мало не відмінили. Справа в тому, що згідно постановочного задуму в цій опері на сцені мали з’явитися вороні коні, причому справжнісінькі. У придворних стайнях були дресировані коні, але всі вони були сірі, а Вагнер категорично вимагав вороних.
– Ви хочете зганьбити мене! – тупотів він ногами на директора. – Я не допущу такого знущання, хай вже краще моя опера ніколи не буде поставлена у Відні, ніж її будуть грати з сірими кіньми!
– Але ж оперу підготували, витратили кошти…
– Мене це не стосується!
І лише втручання фон Ринга допомогло врегулювати цей конфлікт… Дипломат подав “дипломатичну” пораду: пофарбувати сірих коней у чорний колір.
Вагнер із захопленням схопив його руку, потиснув і вигукнув:
– Ви врятували мені життя!
Коней пофарбували. Спектакль відбувся…

Як відомо, немає пророка у своїй вітчизні… Незважаючи на світову славу і популярність, Ріхарда Вагнера довго не визнавали в його рідній Німеччині.
Якось у Відні під час вистави опери Вагнера, який сидів у залі, хтось раптово поплескав по плечу. Вагнер обернувся і, так як музика звучала надзвичайно голосно, крикнув:
– Що ви хочете?!
– Пане Вагнер, я вас упізнав, – теж майже прокричав якийсь пан. – Скажіть, а чи не здається вам, що ваша музика надто гучна?
Вагнер доклав долоні до рота і гаркнув на весь голос:
– Пане, це для того, щоб звідси мене почули в Німеччині!..

Одна старіюча танцівниця, втративши з віком легкість та грацію, не бажаючи залишати сцену, вирішила поміняти професію і зайнятися співом. Старанно завчивши кілька легких арій, вона з’явилася до Вагнеру і попросила прослухати її.
Після того як вокальний репертуар був вичерпаний, Вагнер люб’язно попросив її продемонструвати своє вміння танцювати. Його прохання було задоволено. У кімнаті настала тиша.
Нарешті артистка не витримала:
– Скажіть же, маестро, чи сподобалося вам, як я співаю?
– Для танцівниці непогано.
– О, дякую вам, мсьє…
– І, до речі, для співачки ви досить непогано танцюєте, – з посмішкою закінчив Вагнер.

Одного разу якийсь віденський поет запропонував Вагнеру лібрето для нової опери. Через якийсь час поет отримав від композитора відповідь такого змісту: “Ваше лібрето хороше, але не настільки, щоб я зрадив своєму принципу – самому писати лібрето. Якщо приїдете до Венеції, то побачите своє лібрето на полиці моєї бібліотеки за № 2985. Це, сподіваюся, останнє з запропонованих мені. цифра, як бачите, поважна “.

Репетируючи в Лондоні з англійським оркестром, великий, але запальний Вагнер був вкрай незадоволений музикантами. Трубачі весь час помилялися, барабанщик запізнювався, а скрипки взагалі не звучали…
Маестро у нестямі від люті зажадав від перекладача, щоб той повідомив музикантам наступне:
– Якщо це стадо ідіотів не гратиме як слід, я їх всіх викину геть!
Перекладач розуміюче кивнув і перевів:
– Джентльмени, маестро приносить вам свої вибачення у зв’язку з тим, що його музика приносить вам труднощі. Він просить вас зробити все, що в ваших силах, і ні в якому разі не хвилюватися!.

Одного разу в Парижі Вагнер прийшов до видавця і сказав:
– Мсьє, я великий композитор і пишу музику майбутнього! Я бажаю надати вам честь і дати дозвіл її надрукувати!
– Музику майбутнього? – перепитав видавець. – А ви часом не Вагнер?
– Так, це я, – гордо відповів композитор.
Видавець знизав плечима:
– Я не займаюся музикою майбутнього, мсьє Вагнер. Зверніться до мого онука…

Вагнер був дуже забобонною людиною. Він до кінця своїх днів приходив у панічний жах від числа 13. Причиною цього його страху був той факт, що композитор народився в 1813 році і його ім’я та прізвище Richard Wagner містили в собі “чортову дюжину”. Сам Вагнер говорив з цього приводу:
– Якби від народження мене не переслідувала “чортова дюжина”, то я вже до тридцяти років підкорив би весь музичний світ!..
Боячись провалу нової опери, Вагнер категорично забороняв влаштовувати прем’єри тринадцятого числа…

Перший виконавець партії Лоенгріна Йозеф Тічачек видав жарт, який обезсмертив його. Одного разу, стоячи за кулісами, він готувався до виходу: Лоенгрін повинен був випливати на сцену у човні, запряженому лебедем.
Але робочий запустив лебедя раніше, і човен опинився на сцені без співака. Тоді Тічачек незворушно запитав у робітника сцени:
– Скажи, люб’язний, а коли відходить наступний лебідь?
Цей жарт потім кочував по оперних театрах різних країн, де ставився “Лоенгрін”.

Відомі випадки, коли піддані борються з королями-тиранами. Але, мабуть, іншого прикладу всенародної боротьби з музичною тиранією історія не знає.
Своїми дорогими операми Вагнер виснажував і без того небагатий бюджет Баварії. Ненависть населення до музичного “тирана” була воістину безмежною: атеїст, явний революціонер, до того ж ще чужинець-пруссак, він “обклав” населення підвищеними податками. Треба ж було на щось ставити його героїчні твори!
Ворогуючі партії: клерикали і консерватори, незліченні особисті вороги композитора, професори консерваторії та оперні артисти, обійдені Вагнером, – всі об’єдналися у священній боротьбі.
Зрештою король Людвіг здався і, щоб довести, “що довіра і любов його коханого народу стоять в його очах на першому місці”, наказав Вагнеру залишити Баварію, принаймні, на якийсь час.
– Прощайте, ваша величносте, – сказав композитор, покидаючи нелюб’язно державу. – Я знаю, по мені буде тужити вся країна – у Баварії більше не буде Вагнера, який у всьому винен!

Схильний до музичної гігантоманії, Вагнер написав найдовшу в світі сольну арію. Вона звучить у сцені жертвопринесення Брюнгільди в опері “Загибель богів”. Час звучання арії – 14 хвилин 46 секунд! Також Вагнеру належить найдовша в світі класична опера – “Нюрнберзькі майстерзінгери”. У нескороченому варіанті опера триває 5 годин та 15 хвилин.

У березні 1938 року фашистська Німеччина окупувала Австрію. У 1942 році німецький військовий комендант Відня провів расово-ідеологічну чистку ввіреного йому міста: Віденську оперу прикрашали погруддя великих композиторів, і, за відомостями коменданта, в їх число беззаконно проник бюст єврея – композитора Мендельсона.
У супроводі кількох солдатів комендант особисто заліз на дах опери. Вони обійшли всі скульптури, шукаючи Мендельсона. Зробити це було непросто, оскільки великих культурних пізнань у коменданта не було. Однак він був фізіономіст і знав арійську теорію. Відрізнити єврея від неєврея було для нього раз плюнути.
Комендант знайшов композитора з найбільш гачкуватим носом та неарійським виразом обличчя, і за його наказом солдати скинули бронзовий бюст цього єврея на тротуар біля театру.
Але незабаром з’ясувалося, що він поруйнував не єврея Мендельсона, а німця Вагнера – улюбленого композитора Гітлера…
За цю провину коменданта відправили на російський фронт.

Напевно багато хто з вас чув про замок Нойшванштайн (з німецької перекладається як “Нова лебедина скеля”). Він знаходиться у Баварії (Німеччина), та був збудований королем Людвігом ІІ – покровителем Ріхарда Вагнера. В інтер’єрах замку важливу роль відіграють ілюстрації до опер Ваґнера та старовинних німецьких легенд. У замку знаходиться велика збірка картин, які зображають різні сцени з опер Вагнера.
Як відомо – король був великим прихильником творчості Вагнера, та був головним спонсором будівництва театру «Фестшпільгаус» у Байройті, спеціально побудованого для виконання “Перстня Нібелунгів” – найграндіознішого творіння німецького композитора.

Чи чули ви коли-небудь про друкарську машинку для нот?
Друкарська машинка Keaton Music була вперше запатентована у 1936 році (14 ключів) Робертом H. Кітоном з Сан-Франциско, штат Каліфорнія (США). Інший патент був виданий у 1953 році (33 клавіші), який включав удосконалення машини. Модель даного типу друкувала ноти на аркуші паперу, що був розміщений під набірним пристроєм механізму.

У той час це диво техніки продавалося за 225 доларів. Зараз таку машинку можна купити тільки на аукціоні за $5,895 – і все тому, що було випущено всього 10-12 її примірників. Ті, що дожили до наших днів, зберігаються тепер у приватних колекціях.